Початок духовного руху, що мав такі багаті наслідки і, між іншим, призвів до заснування Ордену й виникнення Гри в бісер, припадає на той історичний період, який від часів основоположних праць історика літератури Плінія Цігенгальса дістав введену ним назву "фейлетонної доби". Такі назви зручні, але й небезпечні, вони завжди зваблюють нас на несправедливу оцінку якого-небудь минулого стану в житті людства; отак і фейлетонна доба аж ніяк не була бездуховною чи навіть духовно бідною. Але вона – таке в нас складається враження з Цігенгальсових праць – не знала, що робити з своєю духовністю чи, вірніше, не вміла знайти їй відповідного місця і функції в економічній структурі життя й держави. Щиро сказати, ми дуже погано знаємо ту епоху, хоч саме на її грунті виросло майже все те, що нині стало притаманним нашому духовному життю. За Цігенгальсом, то була наскрізь буржуазна епоха, що проголошувала крайній індивідуалізм, і якщо ми, бажаючи відтворити її дух, наводимо деякі її прикмети в Цігенгальсовій версії, то принаймні маємо певність, що вони не вигадані, не надто перебільшені й не спотворені, бо великий дослідник підтверджує свої висновки безліччю літературних та інших документів. Ми згодні з оцінками цього вченого, єдиного, хто взявся за ґрунтовне дослідження фейлетонної доби, і воднораз намагаємось не забувати, що дуже легко, та не дуже мудро ганити давні часи за тодішні помилки й вади.

Герман Гессе у своєму кабінеті

  
У духовному житті Європи від самого початку середньовіччя виявлялися, здається, дві головні тенденції: звільнення думки й віри від впливу будь-яких авторитетів, тобто боротьба розуму, що відчув себе змужнілим і суверенним, проти панування римської церкви, – і, з другого боку, його потаємне, але палке прагнення узаконити свою волю, витворити новий авторитет, що виходив би з самого розуму і був би адекватний йому. Узагальнюючи все це, можна сказати: в цілому дух переміг у тій – інколи дивовижно суперечливій – боротьбі в ім’я двох принципово протилежних цілей. А чи перемога варта була стількох жертв, чи наш теперішній устрій духовного життя досить близький до ідеалу й досить довго протримається, щоб виправдати всі ті муки, безглуздя й аномалії, від процесів над єретиками і спалення відьом до цькування геніїв, що кінчали божевіллям або самогубством, – нам не дозволено питати. Минуле минуло, а чи воно було добре, чи краще б його взагалі не було, чи ми можемо визнати, що воно мало свій сенс, чи не можемо, не має ніякого значення. Так само відійшла в минуле й боротьба за "свободу" духу: якраз наприкінці фейлетонної доби дух, цілком позбувшись опіки церкви й частково опіки держави, дійсно здобув нечувану і для нього самого нестерпну волю, але так і не знайшов справжнього закону, який сам би сформулював і оточив шаною, не витворив нового авторитету й високої справедливості. Серед наведених у Цігенгальса прикладів приниження, запроданства й самозречення духу в ті далекі часи багато просто дивовижних.
Мусимо щиро сказати, що ми неспроможні дати чітке визначення тому творові, за яким звемо всю епоху, тобто фейлетонові. Складається таке враження, що ті фейлетони, як найпопулярніший різновид публікацій, у щоденній пресі друкували мільйонами – вони були основною духовною поживою жадібної до освіти публіки й розповідали, чи, вірніше, теревенили про найрізноманітніші галузі знань; нам здається, що розумніші з фейлетоністів часто самі брали себе на сміх. Принаймні Цігенгальс признається, що йому траплялось багато таких праць, які він схильний вважати глузуванням авторів із самих себе, – інакше їх годі витлумачити. Дуже можливо, що в тих статтях, які масово з’являлися друком, була велика частка іронії і самоіронії, тільки треба ще знайти ключ, щоб її зрозуміти. Частина творців тих пустопорожніх опусів працювала в редакціях газет, частина була "вільними" літераторами, іноді їх називали навіть поетами, але дуже багато з них, здається, належали й до вченої братії, – часом то були відомі професори вищих навчальних закладів. Улюбленими темами таких публікацій були анекдоти з життя славетних людей обох статей або з їхнього листування і називалися вони десь так: "Фрідріх Ніцше й жіночі моди в сімдесяті роки дев’ятнадцятого сторіччя", "Улюблені страви композитора Россіні", "Роль хатніх собачок у житті відомих куртизанок" тощо. Популярні були також псевдоісторичні дослідження на теми, актуальні для салонних розмов, наприклад: "Мрія про штучне виготовлення золота і модифікація її на протязі сторіч", "Спроби хіміко-фізичного впливу на погоду" і так далі. Коли ми читаємо в Цігенгальса такі заголовки і бачимо, про що мовилось у фейлетонах, то дивуємося не стільки тому, що були люди, які щодня поглинали ту полову, скільки тому, що автори з ім’ям і доброю освітою допомагали задовольняти величезний попит на розважальну писанину, чи, як тоді це називалося, "обслуговувати масового читача". В деякі періоди фейлетоністи захоплювалися всілякими інтерв’ю з відомими людьми на злободенні теми; Цігенгальс присвячує тим інтерв’ю окремий розділ. Наприклад, у відомого хіміка чи піаніста питали, як він ставиться до тієї чи іншої політичної події, а в популярних акторів, танцюристів, спортсменів, пілотів або й поетів – що вони думають про переваги й вади життя неодружених людей, про можливі причини фінансових криз тощо. Фейлетоністи прагнули тільки одного – пов’язати відоме ім’я з актуальною темою; у Цігенгальса ми знаходимо дивовижні приклади такого поєднання, він наводить їх сотні. Як ми вже казали, до всього того, мабуть, домішувалась велика частка іронії; може, то була навіть демонічна іронія, іронія відчаю – нам дуже важко все це зрозуміти. Та що стосується широкої публіки, яка в ті часи, здається, поспіль складалася з завзятих читачів, то вона безперечно брала на віру всі ті кумедні речі. Коли якась славетна картина переходила в інші руки, коли з аукціона продавали коштовний рукопис, коли гинув від пожежі старовинний замок чи якийсь нащадок давнього аристократичного роду виявлявся причетним до скандальної історії, читачі не тільки дізнавалися з багатьох тисяч фейлетонів про ці факти, але й того самого чи другого дня діставали ще й силу анекдотичного, історичного, психологічного, еротичного та іншого матеріалу на цю тему, кожна подія викликала цілу зливу ревної писанини, і вся та інформація була вибрана, опрацьована і сформульована так, що на ній лежало тавро квапливо і безвідповідально виготовленого масового товару. Далі нам здається, що до царини фейлетону треба зарахувати й певні ігри, до яких преса наполегливо запрошувала читачів і які ще дужче перенасичували їх інформацією, про що розповідає нам довга примітка Цігенгальса про дивний феномен – "кросворд". У ті часи тисячі людей, що тяжко працювали й жили в тяжких умовах, у годину дозвілля горбилися над квадратиками кросвордів, заповнюючи їх, згідно з правилами гри, відповідними літерами. Але не будемо вважати це захоплення тільки смішним чи безглуздим, не будемо кепкувати з нього. Ті люди, які гралися в дитячі загадки й читали статті про все і ні про що, аж ніяк не були наївними дітьми чи жадібними до розваг феаками – вічно охоплені страхом, вони жили серед політичних, економічних і моральних струсів та заворушень, перебули кілька страхітливих воєн, у тому числі й громадянських, і їхні нехитрі освітні ігри були не просто милою беззмістовною дитинністю, а відповідали глибокій потребі заплющити очі і втекти від нерозв’язних проблем та моторошних передчуттів загибелі в якомога безневинніший уявний світ. Вони терпляче вчилися керувати автомобілями, грали в складні картярські ігри й самовіддано розв’язували кросворди, бо були майже беззахисні перед смертю, страхом, болем і голодом, духовно безпорадні, не здатні вже знайти втіху в релігії. Ті люди читали стільки статей, слухали стільки доповідей, а не мали ні часу, ні сили озброїтись проти страху, побороти в собі ляк перед смертю; вони жили наче в гарячці й не вірили в майбутнє.
Ми повинні коротко зупинитися й на лекціях, на цьому трохи шляхетнішому різновиді фейлетону. Фахівці, а також усілякі інтелектуальні пройдисвіти пропонували в ті часи громадянам, які й далі дуже високо цінували позбавлене свого колишнього значення поняття "освіта", крім статей, ще й силу-силенну лекцій, не тільки у вигляді святкових промов з якоїсь особливої нагоди, а в неймовірних кількостях, запекло конкуруючи один з одним. Житель чи жителька середнього міста могли тоді раз на тиждень, а у великих містах мало не щовечора прослухати лекцію на якусь тему – про мистецькі твори, про поетів, учених, дослідників, про мандрівки навколо світу тощо. Слухачі на тих лекціях залишались пасивними, хоч вважалося, що вони якось причетні до змісту, якось підготовлені до теми, можуть сприйняти її; здебільшого, звичайно, цього не було. Траплялись цікаві, темпераментні, дотепні лекції, скажімо, про Гете, як він у синьому фраку вискакував з диліжанса і зваблював страсбурзьких чи вецларських дівчат, або про арабську культуру – тоді в них було повно модних інтелектуальних слів, перемішаних, як гральні кості.
І слухачі раділи, коли хоч приблизно розуміли котресь із них. Люди слухали лекції про поетів, творів яких вони ніколи не читали й не думали читати, дивилися діапозитиви і, так само, як тоді, коли поглинали фейлетони в газетах, намагалися пробитись крізь купи не пов’язаних між собою, позбавлених будь-якого сенсу уламків знань та наукових вартостей. Одне слово, людство перебувало тоді на порозі того жахливого знецінення слова, що, спершу в найвужчому колі і в глибокій таємниці, викликало ту героїчно-аскетичну протилежну течію, яка незабаром вирвалася назовні могутнім потоком, започаткувавши нову духовну самодисципліну й духовну гідність.
Непевність і фальш духовного життя тієї доби, якій, проте, з іншого погляду не бракувало енергії і величі, ми, люди нових часів, вважаємо симптомом жаху, що охопив дух, коли він наприкінці епохи уявних перемог і уявного добробуту раптом опинився перед порожнечею: перед тяжкими злиднями, перед смугою політичних та воєнних завірюх і перед зненацька вирослим недовір’ям до самого себе, до своєї сили й гідності, навіть до свого власного існування. І все ж таки в ту добу апокаліптичних настроїв дух іноді сягав неабияких вершин: наприклад, саме тоді зародилась наука про музику, вдячними спадкоємцями якої ми стали. Та хоч як легко розкласти по поличках історії будь-які відтинки минулого, сучасне ніколи не може знайти в ній своє місце, тому, коли рівень духовних потреб і здобутків почав швидко й дуже помітно знижуватись, саме інтелектуалів охопили непевність і розпач. Вони якраз відкрили (хоч про це дехто здогадувався ще від часів Ніцше), що молодість і творча пора нашої культури скінчились і почалася старість, вечірні сутінки; всі раптом відчули це, й дехто досить гостро сформулював, цим же пояснювали й тривожні прикмети часу – мертвотну механізацію життя, глибокий занепад моралі, безвір’я народів, неоригінальність мистецтва. Як в одній химерній китайській казці, всюди лунала "музика загибелі", неначе лункий звук басового регістра в органі, вона гриміла й завмирала протягом багатьох десятиріч, мов пошесть, заражала нездоровим духом школи, часописи й академії, викликала меланхолію і душевні недуги в тих митців, критиків своєї доби, які ще брали близько до серця проблеми часу, виливалася нестримною повіддю дилетантської надпродукції у всіх мистецтвах. До цього ворога, який проник усюди і якого вже не можна було позбутися, ставились по-різному. Декотрі наймудріші голови мовчки визнавали гірку правду і стоїчно несли її тягар. Дехто пробував заперечувати її, тим більше, що літературні провісники вчення про занепад культури мали багато вразливих місць, на які легко було нападати. А крім того, кожен, хто ставав на герць із тими грізними пророками, здобував слухачів і вплив серед громадян, бо твердження, що культура, якою ще вчора вони володіли і якою так пишалися, перестала існувати, що освіта й мистецтво, які вони так любили, зробилися вже не справжньою освітою і не справжнім мистецтвом, здавалося їм таким самим зухвалим і нестерпним, як раптова інфляція чи загроза їхньому капіталові від революцій. Серед загального апокаліптичного настрою декотрі займали ще й цинічну позицію: ішли танцювати й називали будь-яку турботу про майбутнє старосвітською дурницею, проголошували в бадьорих фейлетонах близький кінець мистецтва, науки й мови, з якоюсь хтивістю самовбивць виявляли в паперовому світі фейлетону, який вони самі ж і збудували, цілковиту деморалізацію духу, інфляцію понять і вдавали, ніби вони з цинічною байдужістю або у вакхічному екстазі спостерігають, як не тільки мистецтво, дух, етика, чесність, але навіть уся Європа, весь світ ідуть до загибелі. Серед кращих людей запанував мовчазно-похмурий, а серед гірших – зловтішний песимізм, і аж через довгі роки, коли внаслідок політичної боротьби і воєн щезло все віджиле, була вироблена нова мораль і переінакшений світ – аж тоді й культура змогла реально оцінити себе і знайти своє справжнє місце.
Але й у ті перехідні десятиріччя культура не спала мертвим сном, а саме в період свого занепаду і уявного самозаперечення, яке від її імені проголошували митці, професори й фейлетоністи, вона пробудила сумління в окремих своїх носіїв, і ті виплекали в собі особливу пильність і якнайсуворіший самоконтроль. Навіть в епоху розквіту фейлетону то тут, то там траплялися невеличкі групи людей, які мали твердий намір зберегти вірність духові і будь-що пронести крізь те лихоліття зерно доброї традиції, дисципліни, методу й інтелектуальної честі.

             "Гра в бісер" повністю

Четверта ранку тихий рок і теплий плед
я випросив у тебе трохи рому
лишилося пів-пачки сигарет

а решта невідома

гравці твоє волосся розплетуть
і Дюрер у старій пінакотеці
розкаже що лишається на серці

а що з собою на Вкраїну не беруть

усе таке пречисте і пусте
побачимось у снах або у віршах
і може все складеться щасливіше

тоді коли п’ять років перейде

З віршами Ярослава Павуляка я познайомився 30 років тому – їх, разом з іншим самвидавом, привіз із сесії в московському Літінституті Володимир Кашка.

Перше, що кидалося в око тоді – великий, сказати б, непереборний вплив поезії Антонича. Але, позаяк на той час я сам обожнював ґеніального лемка, то цей недолік видавався майже чеснотою. Кашка так не вважав, тож ми не раз дискутували над віршами Павуляка, доводячи кожен свою правоту.

Тепер ось у тернопільському видавництві “Джура” вийшла збірка поезій Павуляка “Дороги додому” (2009), фактично, перевидання. Дивно перечитувати все це новими, тобто дорослими, очима. Залежність від Антоничевих способів образотворення часом видається дошкульною. На жаль, Кашки вже три роки нема на цьому світі, щоби я міг визнати перед ним свою неправоту. А проте, як і три десятиліття тому один з Павулякових віршів бачиться неперевершеним. Навіть якби поет не написав нічого іншого, одного цього вірша було б цілком достатньо, щоб назавжди зайняти почесне місце в історії української поезії. Адже такого гарного, барвистого – і печального -  вірша ніколи не зміг би написати навіть сам Антонич…

Ярослав Павуляк

***

Ярині Сидор, лемкині,

          від котрої записав

                                понад 200 пісень

Дуже маленьку

навчили мене співати

пісень корови.

А тая, як вишня,

на кінчику рога з росою –

співала сумної.

Ох, тая, як вишня.

А тая зелена,

на кінчику рога з листочком –

співала з таночком.

Ох, тая зелена.

А тая блакитна,

на кінчику рога тонко –

співала про слонко.

Ох, тая блакитна.

Бабцю, а де ж ті корови?

Та юж погмирали, синку,

давно погмирали…

І тая зелена,

І тая блакитна,

І тая, як вишня.

(“Дороги додому”, с. 19)

Поставив собі Скайп на флешку. Як не дивно, працює, навіть через повільне GPRS-з’єднання. Звісно, є шуми і спотворення звуку, часом канал пропадає, але в цілому може бути, особливо в екстремальних для виживання умовах (наприклад, ви потрапили до села, який жах! )

Завантажити Skype Portable можна тут. Важить трохи менше 1 MB, під час інсталяції докачує з Інтернету ще 18 MB.

* * *

Poor Yorick! У ласкавий листопад

В широкім шумнім вітровім пориві

Побачить очі тоскні та гнівливі,

Немовби вістря невідбійних шпад.

І слів марудних, і нудних тирад

В собі відчути пута утяжливі,

Знать, що чуття не здіймуться в припливі,

І буде все, що скажеш ти, невлад.

Poor Yorick! Як тобі відмолодитись?

Чи винен ти, що ти уже не витязь,

Що твій пригодницький минувся вік;

Що в захваті таїться стільки суму,

А ввечері ти поринати звик

У хатню тишу і самотню думу.

10.07.1930

Випробовую нову опцію: WordPress+Twitter (або навпаки )

Добре лежати на канапі з мобілкою в руках, писати і розсилати пости в усі свої незліченні блоґи.
За комп’ютером такої насолоди не відчуваєш, там це звична рутина. А
тут поруч сузір’я і потоки Персеїд, що наближаються до Землі, на якій
ти пишеш… Тільки в Келії відчуваєш, наскільки близьким – і зовсім не
чужим для людини – є космос. “Становище людини в космосі”, – як писав
незабутній Макс Шелер. [келія чайної троянди]

Почав читати “Веселу науку” (“la gaya scienza”) Ніцше. Власне,
перечитувати, бо вперше познайомився з нею у 1996, ще коли жив у
Львові. Майже нічого не пригадую з тогочасної лектури.

У “Пролеґоменах до історії поняття часу” молодий Гайдеґґер називає “веселою наукою” феноменологію.

А отак Сейм виглядає навесні.