Вже рання лірика Григорія Чубая, зібрана в «Постаті голосу» (1968) першій книжці впорядкованого автором «П’ятикнижжя», містить твори, яскрава і кольорова образність яких, заґрунтована на сюрреалістичній точності деталей та вишуканому звукописі, виводить читача як за вузькі межі стереотипів української версифікації, так і за рамки усталеного способу світосприйняття. Зовсім невипадково «Постать голосу» відкривається програмовим для Чубая віршем «Я ніколи ні про що не запитував…», де, власне, і говориться про вихід з німого полону калькулюючого мислення, про започаткування нових, якісно відмінних від пасивного споживання, діалогічних стосунків зі світом. Діалог засновується у глибокому зосередженому спогляданні, яке ще давні грецькі філософи вважали найвищим різновидом практики. Вірш складається на спокійну сповідь про безшумну революцію раптового розширення свідомості, радикальний розрив з хибними установками вжитку та бездумного активізму задля буття – або ж співбуття – в єдності інтимного, може, любовного стосунку. Подія, зображена Григорієм Чубаєм, діється як реальна, попри всю її фантасмагоричність, зустріч із собою, з власною автентичністю. І наслідки її – далекосяжні, бо звертання на «ти» до преображеного дерева – зеленої пташки – засновує, окрім солідарності з ужитковими речами і явищами природи, ще й негаласливу відданість власній долі, котра, певне ж, починаючи з цього моменту осяяння неодмінно стане іншою, ніж доля пересічних і приблизних людей, занурених у сон масового існування. Відтепер поетові, як первісному чародієві, що пройшов усі стадії ініціації, вділяються дари таємних знань. Він починає розуміти мову побутових речей, риб і птахів, уміє бачити їхнім баченням, чути їхнім слухом, читати – і записувати – їхні думки:
і вже ти зачудовано слухаєш
як чотириноге крісло намагається переконати шафу
в тому що воно є родичем восьминога
(«Вечір»)
і дивиться пташка крізь вікно в акваріум хати
і думає про нас
як про риб
(«Пташка»)
А поглиблене споглядання червоних і чорних барв на вишитому рушнику стає важливим духовним актом, зафіксованим у разюче простому, як усе геніальне, образі синестезії, коли зорове враження поєднується зі смаковим, лунаючи, на додаток, ледь зауважуваними символічними – і, от несподіванка! – етичними й емоційними конотаціями:
півень чорний
червоне гроно клює
і півневі тому
солодко-солодко
а півень червоний
чорне гроно клює
і півневі тому
гірко-гірко
(«Рушник»)
Неважко здогадатися, що причетність до світу потойбіч людей винагороджує поета загостреним баченням і суто людських намагань замінити реальне вдаваним, неприховане істинне підмінити видимістю; зрозумілим є й те, що поетове знання про підміну або, мовою Чубая, про зумисне створення ерзаців, породжує дошкульне відчуття несправедливості та відчуження від «людського, занадто людського». Найзагрозливішим це відчуження є не тоді, коли воно розриває соціальні зв’язки, хай там як, усе одно засновані на фальші, і не тоді, коли змушує – цілком виправдано – сумніватися в усіх наявних ідеологіях, догмах та станах справ, поданих як єдино актуальні і єдино можливі (ми пам’ятаємо, що за часів Чубая такими непідважуваними даностями були існування СРСР, влада комуністичної партії та інші, не менш примусово обов’язкові ідеологеми); отже, наявність відчуження небезпечна насамперед для поетичної, чи, іншими словами, істинно людської кондиції. Адже відчуження перепиняє чистий і безпосередній плин автентичної екзистенції, змушуючи до стагнації в лицемірстві, базіканні і цілком послідовному униканні як самого себе, так і тих, хто мав би називатися «ближніми». Відчуження – зухвале, воно нападає зненацька, першим, і напади ці знаходяться в недобрій близькості до западання в пів-свідоме, в ніби-смерть. Адже той, хто звідав істинного себе, гине без себе:
І знов нестерпно тихо настає
якась чужа зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій – і той мені чужіє.
<…>
Я там мовчу. Приречено мовчу
під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу,
за упокій собі ж таки самому.
(«І знов нестерпно тихо настає…»)
Уважно вчитуючись в ось такі вірші «П’ятикнижжя», знаходимо, відтак, два ключові для поетичної філософії Григорія Чубая орієнтири: прихід до себе тотожний можливості говорити – і чути – справжні речі; на противагу ж з’являється антиномічний двійник дощентної алієнації, коли самовтрата означає не тільки виступання з автентичності, а ще й лихий надмір «не тих», фальшивих слів та людей, єдиним порятунком від яких стає свідоме, затяте мовчання. Ця розчахнутість між німуванням і надміром ерзаців, з одного боку, та мовленням самого буття, що є промовистим навіть у мовчанні, з іншого, простежується в численних Чубаєвих творах, застигаючи в останній з поем уже як лаконічне гасло: «Говорити, мовчати і говорити знову». Однак, подеколи єдиний шанс зберегти самість недоторканою полягає в широко витрактуваній грі, у безневинних, як сама природа, хитрощах мімікрії і маскараду, вмінні «прикидатися всім одночасно і кожним зокрема». Тоді відчуження та вдавання перетворюються на спільників поета, захищаючи істинну сутність того, ким він є насправді, «масками людських облич» («Новорічне», «Таємна тиш вечірніх перевтілень…»).
