Василь Герасим’юк і Костянтин Москалець

Василь Герасим’юк і я, сиріч Костянтин Москалець

Originally uploaded by moskalets

Для Троянди

Костянтин Москалець

 

Для Троянди

            Rose, oh reiner Widerspruch, Lust,

            Niemandes Schlaf zu sein Unter soviel

            Lieder.

 

I

Руйнуючи свою безмовну самотність,

Я нищу свою свободу.

 

Люди не ті, за кого їх вважають;

Не ті, за кого видають себе;

І не такі, якими видаються самим собі.

 

Постійно стережися

Великої зараженості і заразності

Кожної людини без винятку.

 

В боротьбі за викривлене

І демонічне життя та відповідний світогляд

Ця п’яна і задурманена істота

Здатна винищувати як подібних собі,

Так і неподібних.

 

Через це будь невидимим,

Неосягальним і недосяжним.

 

Погляд на себе очима людей

Робить тебе відкритим для них

І незакінченим, бо закінчення твоє відтак

У тих, хто довкола.

 

Свідомо зроблена помилка

Означає втрату чистоти

нікомуненалежності,

уподібнення людині

і перехід в її стан, місцезнаходження

в котрійсь із людських систем, зумовленість, залежність і бруд,

які тільки людина і може витримати.

 

Уникнути законів отари

І загрози натовпу -

Можливо.

Для цього треба остаточно

Усвідомити власну відмінність

Від людини, недолюдка і надлюдини.

 

Я відрізняюся від них так само,

Як троянда від ворон.

 

Будь непроникним і знай,

Що зовні ти порожній.

 

II

Ти безіменний, ти неназваний,

Адже кожне ім’я

І сама необхідність називати

Виникли з потреб людини.

 

Те ім’я, яке тобі дали

При народженні,

Не означає нічого,

Воно цілком випадкове,

Замість нього могло бути зовсім інше.

 

Троянда не знає того,

Що вона «троянда».

Вона не має власного імені.

Ім’я троянди не існує;

Ім’я троянди - ілюзія,

Тоді як сама троянда -

Дійсність,

Чиста у своїй безіменності;

Безіменність, неназваність, неозначуваність

- це теж нікомуненалежність.

 

Не шукай собі імена.

Навіщо тобі це робити,

Якщо тим самим займаються люди?

Люди все на світі поназивали іменами

І вважають, що їм належить усе;

Але людям і іменам не належить

Нічого.

 

Як і троянда,

Ти не можеш мати дійсного імені,

Тому що кожне ім’я недійсне,

І не має нічого спільного ні з трояндою,

Ні з тобою.

 

«Є» - це «є» троянди;

Сказати більше про неї неможливо,

Та й саме «є»

Не треба проказувати вголос,

Воно невіддільне від троянди,

Воно не запізнюється,

Бо кожне слово -

Це запізнення, луна і криве дзеркало;

Це розбивання цілісної

Єдиної троянди

На тисячі

Нічим не об’єднаних між собою

Скалок.

 

Троянду можна тільки побачити сповна,

Висловитися про неї неможливо.

 

III

Назвати - отже, зробити власністю;

Але людям і назвам не належить

Нічого.

 

Мова - найбільша омана людини.

Дійсність - не сон, вона дійсна;

Сон - це мова і мова - це сон.

 

Через першопричину -

Нікому неналежність усього -

Висловитися неможливо ні про що;

Але єдине бажання,

Яке виникає в людей

При зустрічі з дійсністю -

Це бажання негайно назвати її,

Перенести цілком дійсне явище

В площину понять і свідомості

З тим, щоб, знов-таки, мати його.

Отак з нікому неналежної дійсності

Виникає м а й я , якій належать усі люди.

Майя слова, майя назви,

Ілюзія власності, залежність від ілюзії

І зумовленість нею.

Була одна дійсність,

Потім друга, за нею третя -

Неможливо перелічити і описати

Кожну з хвиль єдиного океану,

І ні в кого, крім людей,

Такої потреби не виникає.

 

Мова безпосередньо стосується подиху,

Вона - коливання того ж повітря,

Завдяки якому я живу.

Але мова - це тріщина,

Це розбивання одного плавного подиху

На ряд фрагментів,

Розбивання цілісної єдності скла

На скельця до калейдоскопу.

 

І чисте відчуття, і чистий настрій,

І чиста думка оскверняються словом,

Спотворюються і руйнуються ним.

У слова є лише йому належна

Дійсність ілюзії,

І тільки в цьому ілюзійному середовищі

Воно живе.

 

Слово - рефлексія,

Якій ніколи не буде кінця;

Як неможливо знайти останнє число,

Так неможливо знайти останнє слово

І кінець рефлексії, яку воно створює,

І кінець ілюзії, яка виникає через слово

І щезає разом з ним.

 

Мова існує завдяки подиху,

Розбиваючи його, четвертуючи, обмежуючи;

Мова існує також завдяки мисленню;

Мова паразитує на одному й на іншому,

Ніколи не в стані бути дійсним мисленням;

Мова може бути

Тільки ілюзією мислення.

 

IV

Мислення також існує завдяки подиху.

Якщо ти прибереш цю ілюзорну стіну

Поміж мисленням і подихом,

Якщо ти знешкодиш мову,

Тоді, коли чистий подих і чисте мислення

Зіллються -

Тоді щезнуть припущення,

невпевненість і недовіра до себе,

а буде дійсність, одночасна з тобою,

і ти - одночасний з дійсністю,

і ти будеш дійсністю.

 

Тіло твоє бути повинно

Сяйним безмірно, як тіло троянди,

Чисте в доцільності.

Воно цілком позбавлене зайвини.

Воно сильне, пружне і струнке.

Тіло троянди прекрасне

І чарує своєю єдністю, - неможливо сказати,

Де тіло троянди,

А де вона сама.

 

На кожне порушення нікомуненалежності

Тіло відповідає болем.

 

Люди дуже люблять завдавати біль;

Муки подібних їм і неподібних

Приносять людям насолоду;

Що більші муки, то більша насолода;

Що більша подібність жертви до людей,

То більше вони радіють, -

Це ще один спосіб їхнього задурманення.

 

Тому ніколи не уподібнюйся людям.

 

Їм дуже цікаво мучити смерть,

Присутню в тілі;

Ця цікавість і насолода

Виникають з великої ненависті людей

До нікому неналежності іншої істоти

І до її смерті.

 

Тому мертва істота для них нецікава.

Зів’ялу троянду вони викидають

На смітник.

Дехто з людей знаходить втіху

В муках свідомості іншої істоти,

І таких більше, ніж тих,

Хто кохається в муках її тіла.

 

Йдеться не про перемогу

Над муками власного тіла,

А про перемогу над свідомістю людей.

Бо все це для них є грою, -

І боротьба, якої вони прагнуть,

І муки, і проникнення за межі

Чиєїсь нікомуненалежності, -

Все це для них тільки забава.

 

А коли з-за тих меж

Раптом дихне на них вогонь всеспалюючий;

А коли збагнуть вони,

Що це вже не гра, -

Тоді вони втікають, не озираючись,

Тоді вони плачуть і скаржаться іншим людям

На той вогонь,

І бояться повертатися туди,

І мріють про одне, -

Як вогонь знищити.

 

Ось чому треба уникати людей,

Як роблять це звірі, боги і птахи.

 

V

Довкола блукає безліч ловців твого розуму;

Течуть брудні потоки брехні;

Довкола сіті ілюзії, яка хоче належати всім

І всіх хоче мати своїми.

 

Варто один раз напитися з цих калюж, -

І ти вже отруєний,

І ти мислиш як людина,

Так само безмежно гордий

Зі своєї задурманеної свідомості,

І відчуваєш рабську єдність

З натовпом нечесних, недобросовісних

Гравців,

Спільний напрям думок,

Одностайність висновків,

Любов до всього людства без винятку,

Не усвідомлюючи, що ти просто п’яний

І впав дуже низько.

 

Недобросовісність,

Відсутність культури духу та мислення

Витворили огидний світ,

У якому існує людина.

 

Все дійсне для неї є страшним і небажаним,

А в першу чергу - смерть.

Почуття страху перед людьми

Або перед нічим,

Почуття турботи ні про що,

Або про все зразу,

Або про те, що не є конче потрібним

Для дійсного існування,

Недостовірність ілюзії,

Яка є життєвим середовищем людей,

І подібне, -

Все це перетворило

Просту і прекрасну дійсність

На кошмар божевільні,

Де є найрізноманітніші вияви

Одної-єдиної хвороби

І немає жодних ліків,

Крім тих, які заспокоюють

Чи присипляють,

Тим самим відбираючи

Останню можливість порятунку, -

Шлях до дійсності.

 

В’язниця, божевільня, смертна кара, -

Ось кілька винаходів людини,

Які мають свідчити про чистоту її розуму

Та любов до ближнього.

 

Ти не граєш в людські ігри.

Ти не знаєш їхніх правил.

Вони тобі просто нецікаві.

Ти зберігаєш нейтралітет

І незайманість.

Ти не можеш бути суддею в цих іграх,

Не знаючи і не бажаючи знати їхні умови.

Єдине, що виграють люди в своїх іграх, -

Це твою огиду до них.

У людей немає такої гри,

В якій ти захотів би взяти участь.

Троянда не грає.

Троянда не має маски.

Троянда не має ролі.

Троянда не має -

Вона є.

 

Ти не троянда і троянда не ти,

Але ви єдині, ви - дійсність,

Яка не належить нікому.

Встань і вийди з минущої ілюзії

У вічну дійсність;

Адже ти прагнеш тільки цього.

 

VI

Ти все життя поруч зі мною,

Юна і безмовна,

Невидима і реальна трояндо;

Єдина, хто залишається вірною,

Єдина, хто ні на мить не лишає мене,

Єдина, завдяки кому це життя

Набуло сенсу.

 

Як можна жити без тебе,

Боятися тебе і нехтувати тобою,

Єдина моя трояндо,

Спокою мій і радосте…

Адже ти була моєю першою коханою,

Довічною моєю любов’ю.

 

Сліпі і задурманені люди,

Цей натовп безумних, безмежних потвор,

Ці мерзенні раби позаздрили нашій любові,

Трояндо;

Вони принесли всі свої книги і картини,

Всі свої релігії і вчення,

Створені страхом перед тобою,

Кохана;

Вони почали переконувати мене

І лякати своєю маячнею про тебе,

І це дало потрібні їм отруйні плоди, -

Я теж почав боятися

Похоронів і трун,

Цвинтарів і жалобної музики;

Нещасний, я думав,

Що все це належить тобі, кохана, -

А все це, справді моторошне,

Належало їм, людям,

Зайвий раз доводячи їхню небезпечність,

Їхню огидність і тупість.

 

Адже не про тебе говорили вони,

Кохана трояндо,

Світло моє найясніше,

Найчистіша свободо;

Вони белькотіли про себе,

Про те, що вони відчувають,

Коли бачать своїх покійників, -

Те, що не належить життю,

Те, що нестерпно брудне,

По-людському слизьке,

Могло б образити тебе,

Якби воно могло до тебе торкнутися, -

Невидимої, неосягальної, недосяжної;

 

Те, перед чим вони тремтіли,

Чого жахалися,

Що приваблювало їх

Нездоровою цікавістю,

Не належало ні тобі, ні життю,

Воно належало світові,

Як обламані вітром гілки,

Опале осіннє листя;

 

Вони боялися опалого листя

І загублених у польоті пір’їн;

Вони казали, скрушно похитуючи

Головами:

«Це тіло покинуло життя», -

В той час, коли це тіло покинула ти,

Кохана.

 

Це була остання нікомуненалежність,

І тому вони так скаженіли над тліном,

Над тим, що їм уже не належало,

Над тим, чого вони

Вже не могли назвати.

 

Чиста, як вранішній сніг,

Ти йдеш поруч зі мною все життя.

Моє випадкове народження,

Моє випадкове ім’я,

Мої страждання і радощі

Були б нестерпними,

Якби не ти, темно-вишнева трояндо,

Золотий Храме під спокійним повільним

Снігом, -

І ти цей сніг,

І ти цей Храм,

І троянда оця -

Ти.

 

А вони приходили

І лякали мене передсмертними муками,

Конвульсіями і агонією,

Ще якоюсь бридотою,

Вони плели і плели облудні словеса,

І морочили голову, -

Так, ніби ті муки справді належали тобі;

 

А ті муки все ще належали життю,

І це воно мучилося і страждало,

Прагнучи того, чого воно хотіло завжди, -

Набути сенсу і стати прекрасним,

І стати єдиним з тобою

У вічній дійсності.

 

Дві найсокровенніші миті,

Непередавана словами єдність,

Така ж прекрасна, як єдність троянди,

Початок і кінець, рух і нерухомість,

Голос і безмовність, -

Усе, що поза ними, ілюзійне, неіснуюче;

Можливість померти щохвилини -

Запорука найвільнішої волі,

Постійно присутня любов,

Яка розковує,

Яка кожну отаку хвилину

Життя-і-смерті

Робить сяйною, безмовною і безлюдною.

 

І сьогоднішній день

Наближає мене до тебе, смертонько,

Трояндо,

Вічно вільна дійсносте.

 

            (1990-1991)

 

 

 

 

Автопортрет

Костянтин Москалець. Уривок з передмови до віршів Григорія Чубая

            Вже рання лірика Григорія Чубая, зібрана в «Постаті голосу» (196 першій книжці впорядкованого автором «П’ятикнижжя», містить твори, яскрава і кольорова образність яких, заґрунтована на сюрреалістичній точності деталей та вишуканому звукописі, виводить читача як за вузькі межі стереотипів української версифікації, так і за рамки усталеного способу світосприйняття. Зовсім невипадково «Постать голосу» відкривається програмовим для Чубая віршем «Я ніколи ні про що не запитував…», де, власне, і говориться про вихід з німого полону калькулюючого мислення, про започаткування нових, якісно відмінних від пасивного споживання, діалогічних стосунків зі світом. Діалог засновується у глибокому зосередженому спогляданні, яке ще давні грецькі філософи вважали найвищим різновидом практики. Вірш складається на спокійну сповідь про безшумну революцію раптового розширення свідомості, радикальний розрив з хибними установками вжитку та бездумного активізму задля буття – або ж співбуття – в єдності інтимного, може, любовного стосунку. Подія, зображена Григорієм Чубаєм, діється як реальна, попри всю її фантасмагоричність, зустріч із собою, з власною автентичністю. І наслідки її – далекосяжні, бо звертання на «ти» до преображеного дерева – зеленої пташки – засновує, окрім солідарності з ужитковими речами і явищами природи, ще й негаласливу відданість власній долі, котра, певне ж, починаючи з цього моменту осяяння неодмінно стане іншою, ніж доля пересічних і приблизних людей, занурених у сон масового існування. Відтепер поетові, як первісному чародієві, що пройшов усі стадії ініціації, вділяються дари таємних знань. Він починає розуміти мову побутових речей, риб і птахів, уміє бачити їхнім баченням, чути їхнім слухом, читати – і записувати – їхні думки:

 

                        і вже ти зачудовано слухаєш

                        як чотириноге крісло намагається переконати шафу

                        в тому що воно є родичем восьминога

                                                           («Вечір»)

 

                        і дивиться пташка крізь вікно в акваріум хати

                        і думає про нас

                        як про риб

                                                           («Пташка»)

           

            А поглиблене споглядання червоних і чорних барв на вишитому рушнику стає важливим духовним актом, зафіксованим у разюче простому, як усе геніальне, образі синестезії, коли зорове враження поєднується зі смаковим, лунаючи, на додаток, ледь зауважуваними символічними – і, от несподіванка! – етичними й емоційними конотаціями:

 

                        півень чорний

                        червоне гроно клює

                        і півневі тому

                        солодко-солодко

 

                        а півень червоний

                        чорне гроно клює

                        і півневі тому

                        гірко-гірко

                                                           («Рушник»)

 

            Неважко здогадатися, що причетність до світу потойбіч людей винагороджує поета загостреним баченням і суто людських намагань замінити реальне вдаваним, неприховане істинне підмінити видимістю; зрозумілим є й те, що поетове знання про підміну або, мовою Чубая, про зумисне створення ерзаців, породжує дошкульне відчуття несправедливості та відчуження від «людського, занадто людського». Найзагрозливішим це відчуження є не тоді, коли воно розриває соціальні зв’язки, хай там як, усе одно засновані на фальші, і не тоді, коли змушує – цілком виправдано – сумніватися в усіх наявних ідеологіях, догмах та станах справ, поданих як єдино актуальні і єдино можливі (ми пам’ятаємо, що за часів Чубая такими непідважуваними даностями були існування СРСР, влада комуністичної партії та інші, не менш примусово обов’язкові ідеологеми); отже, наявність відчуження небезпечна насамперед для поетичної, чи, іншими словами, істинно людської кондиції. Адже відчуження перепиняє чистий і безпосередній плин автентичної екзистенції, змушуючи до стагнації в лицемірстві, базіканні і цілком послідовному униканні як самого себе, так і тих, хто мав би називатися «ближніми». Відчуження – зухвале, воно нападає зненацька, першим, і напади ці знаходяться в недобрій близькості до западання в пів-свідоме, в ніби-смерть. Адже той, хто звідав істинного себе, гине без себе:

 

                        І знов нестерпно тихо настає

                        якась чужа зухвала веремія,

                        де тінь моя мене не впізнає,

                        де голос мій – і той мені чужіє.

                        <…>

                        Я там мовчу. Приречено мовчу

                        під тихим криллям втомленого дому

                        і знов свічу мовчання, як свічу,

                        за упокій собі ж таки самому.

                                                           («І знов нестерпно тихо настає…»)

 

            Уважно вчитуючись в ось такі вірші «П’ятикнижжя», знаходимо, відтак, два ключові для поетичної філософії Григорія Чубая орієнтири: прихід до себе тотожний можливості говорити – і чути – справжні речі; на противагу ж з’являється антиномічний двійник дощентної алієнації, коли самовтрата означає не тільки виступання з автентичності, а ще й лихий надмір «не тих», фальшивих слів та людей, єдиним порятунком від яких стає свідоме, затяте мовчання. Ця розчахнутість між німуванням і надміром ерзаців, з одного боку, та мовленням самого буття, що є промовистим навіть у мовчанні, з іншого, простежується в численних Чубаєвих творах, застигаючи в останній з поем уже як лаконічне гасло: «Говорити, мовчати і говорити знову». Однак, подеколи єдиний шанс зберегти самість недоторканою полягає в широко витрактуваній грі, у безневинних, як сама природа, хитрощах мімікрії і маскараду, вмінні «прикидатися всім одночасно і кожним зокрема». Тоді відчуження та вдавання перетворюються на спільників поета, захищаючи істинну сутність того, ким він є насправді, «масками людських облич» («Новорічне», «Таємна тиш вечірніх перевтілень…»).

Повсякденне

 

    Працюю над передмовою до третього видання поезій Грицька Чубая і заодно досліджую можливості нового Ворду, якого мені підігнав чайний побратим Микола Туз.

Проба

Випробовую можливості WordPress - наприклад, пробую писати до щоденника через Opera Mini ; а раптом колись знадобиться ? Приємно, що тут є мова Т9, хоча вона знає не всі українські слова…

Юрій Саєнко і Костянтин Москалець

                      В містечку Мінагуті після двадцятирічної

                      розлуки зустрів давнього друга

В обох наших життях

забуяли одразу ж

квіти сакури!

                      Мацуо Басьо

 

Чубай - перший гість цього Rock’y

Чубай - перший гість цього Rock’y

Originally uploaded by moskalets

Прилетіли дикі гуси і лелеки, до Келії Чайної Троянди знову почали приїжджати друзі - отже, настала весна. Гра в бісер триває!

Страйк у Живому Журналі

Не минуло й 100 днів, відколи популярна блоггерська платформа Livejournal перейшла у володіння російського власника СУП, а вже почалися перші поважні непорозуміння. Нові власники відважилися скасувати так званий Базовий акаунт, який дозволяв користувачам безкоштовно користуватися послугами платформи, не переглядаючи при цьому набридливу рекламу, присутню в інших спонсорованих акаунтах. Першими висловили протест проти цього нововведення американські юзери Livejournal, закликавши всю спільноту блоггерів Живого Журналу оголосити 21 березня 2008 року мовчання. Ідея набула розголосу і широкої підтримки; чимало юзерів взагалі закривають свої блоги! Як відомо, під час закриття блогу в Живому Журналі з*являється анкета, де просять повідомити про причини такого рішення. У своїх відповідях протестувальники пишуть одне: “Поверніть Базовий акаунт!” Звичайно, наступного дня майже всі ці блоги будуть відновлені, оскільки акція має виключно попереджувальний характер (а в Живому Журналі діє місячний термін на відновлення закритого було блогу). Однак прикметним є сам факт такого солідарного флешмобу, до якого я охоче приєднуюся: сьогодні Сніги будуть закриті на невизначений час. Взагалі я вже давно переконую своїх друзів переходити на WordPress, і чи не єдиним аргументом проти такого рішення є те, що не всі опції цієї чудової платформи перекладені на українську мову.

Микола Зеров, “Superstitio”

Я на балконі. Чай. Весна

Originally uploaded by moskalets

Весною віє запашна кімната,
Дзвенить розмова і парує чай.
Віддайся їм і в серце не пускай
Щемливих забобонів Полікрата.

Коли душа спокоєм перейнята,
Не згадуй: усьому настане край!
Що кращий день нам упаде на пай,
То тяжча ніч і зліша нам розплата.

Втішаю серце… Але прикрих дум
Не сходить попіл - як прогнати тлум
Передчувань і всі страхи безсонні?..

Таж навіть сад за вікнами темнить
Тремтячі вогники на оболоні
І затіняє кожну ясну мить.